Однією з основних властивостей пухлин є автономний ріст – відносна незалежність пухлини від впливу регуляторних систем організму та набуття властивостей до самоуправління. Автономність забезпечується не тільки мутаціями протоонкогенів та генів-супресорів, але й певним механізмами саморегуляції, коли пухлинні клітини одночасно продукують фактори росту та рецептори до них. Проте автономність росту є відносним. Пухлинні клітини постійно контактують із організмом. Вони повинні постійно отримувати з кровотока поживні речовини та кисень, що робить їх існування без організму неможливим. Крім того, вони постійно відчувають вплив з боку оточуючих нормальних клітин, імунної, ендокринної та нервової систем.
Розрізняють експансивний та інвазійний ріст пухлини. Експансивний ріст характерний для доброякісних пухлин. Він проявляється у здавлюванні та розсуванні оточуючих тканин, при цьому оточуючі тканини атрофуються та по мірі росту пухлини «накопичуються» навколо неї. Таким чином утворюються псевдокапсула. Інвазійний ріст характерний для злоякісних пухлин та являє собою проникнення пухлинних клітин в оточуючі тканини.
Клінічні форми росту залежать від його напрямку. Пухлина може рости всередину органу (ендофітний ріст) та за межі органу (екзофітний ріст). Екзофітна форма новоутворень макроскопічно виглядає як чіткий обмежений вузол, що виступає в просвіт порожнистого органу, або в товщу паренхіматозного органу, або ж виступає над поверхнею. У разі появи некрозу всередині пухлини, її форма нагадує блюдце. Такий вигляд в деяких підручниках називають як блюдцеподібна форма росту. Ендофітна форма новоутворень характеризується розповсюдженням клітин в межах стінки органу. В таких випадках орган збільшується, стає щільним, межа пухлини не визначається. На практиці таку пухлину називають дифузною. Коли спостерігають поєднання екзофітного та ендофітного типів росту, говорять про змішану форму. Крім традиційних форм в літературі зустрічається такий термін як опозиційний тип росту. Він характерний для запалення, яке дуже часто супроводжує пухлину та збільшує її в розмірах та об’ємі.
Ще одна властивість пухлинного росту це властивість пухлинних клітин покидати первинну пухлину та колонізувати нові території. Це явище називається метастазуванням. Метастазування – це перенос по судинам неопластичних клітин за межі первинної пухлини в різні органи і тканини з утворенням вторинних пухлинних вузлів тієї ж гістологічної структури. Феномен метастазування вперше описав Жан Клод Рекамье в 1829 році на прикладі метастазу рака молочної залози в мозок. Він же ввів термінологію, яку ми досі використовуємо.
На даний час встановлено, що це складний багатоетапний запрограмований процес, який схематично описують у вигляді «каскадної теорії». Перед метастазуванням відбувається розмноження пухлинних клітин та їх інвазія в оточуючу пухлину строму. Клітина спочатку звільняється від зв`язків із сусідніми клітинами, руйнує базальну мембрану, проходить стромальну тканину та проникає в судину через його базальну мембрану. Далі утворюються емболи у вигляді багатоклітинних агрегатів з лімфоцитами і тромбоцитами. По судинах емболи розповсюджується, затримується в дрібних капілярах, та в зворотному порядку пухлинні клітини проходять вже вказані етапи. Метастазування не слід розглядати тільки як результат механічного переносу пухлинних клітин та подальшого їх росту в певних місцях. Процес метастазування залежить від багатьох чинників, а саме: загального стану організму, первинного вогнища пухлини, ангіогенезу тощо. Метастази бувають внутрішньоорганними, реґіонарними та віддаленими. Внутрішньоорганними метастазами називають такі, коли група клітин, які відшарувалися від пухлини, з’являються в інших відділах тканини або органу, в якому росте пухлина. Реґіонарними метастазами є такі, котрі з’являються в лімфатичних вузлах, які розташовані поблизу органу з первинним вогнищем. Віддаленими метастазами називають такі, які виникають далеко за межами первинного вогнища.
Шляхів розповсюдження пухлинних клітин багато, найчастіше вони рухаються лімфатичною системою. З током лімфи пухлинні клітини потрапляють у перші лімфатичні вузли (реґіонарні), які виконують дві антиметастатичні функції. Перша (короткочасна) полягає у механічному обмежені дисемінації пухлинних клітин. Друга (імунологічна) обумовлена посиленим утворенням імунокомпетентних клітин, які здатні знищувати пухлинні клітини. З часом, коли ці функції вичерпуються в лімфатичних вузлах формуються типові лімфатичні метастази. Іноді при порушені лімфовідтоку пухлинні клітини можуть розповсюджуватись в зворотному напрямку. Віддалені метастази частіше пов’язані з гематогенним розповсюдженням пухлинних клітин. В кровоносних судинах клітини формують мікротромбоемболи, які пасивно переміщуються за током крові та досягають великих «органних фільтрів»: кістковий мозок, печінка, легені тощо. Крім цього, відомий ще імплантаційний шлях метастазування. Це процес контактної дисемінації пухлинних клітин. Відбувається це при проростанні пухлини в порожнини організму та контакту їх з серозною оболонкою.
Ще одна властивість пухлин – це виникнення їх на тому самому місці після їх видалення – рецидивування. Рецидиви, як і метастази, більш низькодиференційовані у порівнянні з первинною пухлиною. Розрізняють прямі та непрямі рецидиви. Про прямі кажуть у випадку, коли на операційному полі залишились пухлинні комплекси після невдалого хірургічного видалення. Непрямі розвиваються із пухлинних емболів в лімфатичних вузлах або з клітин, які були розсіяні по хірургічному полі під час самої операції. Непрямі рецидиви з’являються лише через рік після видалення пухлини. Іноді на місці операції виникає нова пухлина, яку розцінюють як несправжній рецидив.