Знайшла цікаву лекцію Василя Федоровича Чехуна (академік НАНУ, д.м.н., професор, директор Інституту експериментальної патології, онкології і радіобіології ім. Р.Є. Кавецького НАН України), ось вирішила викласти її частину.
Перші згадки про пухлини зустрічаються в папірусах Стародавнього Єгипту, манускриптах Індії, Китаю, датованих задовго до нашої ери. У папірусі Еберса (3730 – 3710 рр. до н. е.) особливий розділ присвячено пухлинам та їх лікуванню. Згідно з документом використовувалися різні методи лікування залежно від розповсюдженості та характеру пухлини: за наявності пухлин внутрішніх органів застосовували різні напої; у разі новоутворень на зовнішніх частинах тіла використовували припікання або видалення пухлин за допомогою ножа. У пам’ятках китайської медицини можна знайти не лише класифікацію пухлин (прості, золотушні, постійні), але й припущення щодо їх виникнення (унаслідок травми, термічного впливу, вживання певних речовин). В одній з давньоіндійських пам’яток є розповідь Сушрута (близько 1500 р. до н.е.) про деякі пухлини та доцільність їх видалення шляхом вирізання.
Найбільш повний опис пухлин та їх класифікацію дав Гіппократ (460 377 рр. до н. е.). Саме він через зовнішню схожість пухлини і щупальців рака запропонував термін «рак». Пухлини, що за консистенцією та зовнішніми ознаками нагадували м’ясо риби, були класифіковані як саркоми. Імовірною причиною розвитку пухлин Гіппократ вважав «чорну жовч», ступінь злоякісності пов’язував зі ступенем згущення жовчі.
Відомості про пухлини і спроби їх лікування можна знайти у трактатах Цельса (30 р. до н. е. – 38 рр. н. е.), який уперше описав метастази раку молочної залози в регіональні лімфатичні вузли. Гален (131 201 рр. н. е.) вказував на частий розвиток новоутворень на відкритих частинах тіла – шкірі, губах. Крім того, він описав рак молочної залози, матки і прямої кишки та запропонував застосовувати препарати свинцю для лікування відкритих виразок.
У візантійський період (475 – 1500) великий учений Абу Алі ібн Сіна (Авіценна) створив видатну працю «Канон медицини», якою більше 600 років користувалися лікарі всього світу. Значне місце в цьому та інших трактатах ібн Сіни відводилося лікуванню злоякісних пухлин.
У зв’язку з розвитком патологічної анатомії та можливостями мікроскопії становлення онкології як науки набуло в епоху Відродження особливого розмаху. Важливе значення для розуміння етіології злоякісних пухлин мали роботи П. Потта, який у 1775 р. описав рак шкіри у сажотрусів, та С. Земмерінга, присвячені раку губи у курців люльки. Достатньо велика описова база характеристик пухлин та накопичений досвід боротьби з ними стали підґрунтям для створення на початку ХІХ ст. науки про пухлини – онкології, яка повинна була поглибити знання про суть пухлинного процесу, причини його виникнення та вдосконалити діагностику і лікування хворих.
Характерною рисою ХІХ століття були спроби накопичити та співставити клінічний і морфологічний матеріал і пояснити особливості перебігу злоякісного процесу. У 1820 х рр. латинською мовою публікуються перші праці, присвячені вивченню злоякісних новоутворень. Так, у 1825 р. виходить робота Ф.Ф. Брока De polypo uteri («Про поліпи матки»); на рік пізніше – Ф.Є. Сабініна De tumoribus cysticum («Про кістоподібні пухлини»); у 1829 р. – М.С. Тодорова і О. Шкляревича De cancero ventriculi («Про рак шлунку»).
У другій половині ХІХ ст. на ниві досліджень патологічної фізіології та анатомії з’являється постать О.І. Полуніна (наставник І.М. Сєченова, С.П. Боткіна, інших видатних учених тієї епохи), який наполягав на застосуванні методу гістологічних досліджень для диференціальної діагностики злоякісних та доброякісних пухлин.
Значним досягненням онкології в ХІХ ст. стала одна з перших теорій онкогенезу, автором якої був відомий німецький патолог Рудольф Вірхов. У рамках концепції клітинної патології (1853) він розглядав організм як «клітинну державу», а будь яку хворобу – як сукупність змін «клітинних територій». За теорією Р. Вірхова, злоякісна пухлина незалежно від гістологічної будови розвивається під впливом подразника. У його вченні було закладено положення щодо автогенії (саморозвитку пухлин). Пізніше Р.Ю. Конгейм запропонував теорію ембріональних зародків, згідно з якою пухлини виникають із залишків ембріональних клітин.
У цей же період В. Холстед запропонував першу науково обґрунтовану концепцію хірургічного лікування хворих зі злоякісними новоутвореннями. Успішному розвитку онкологічної хірургії сприяло і впровадження в медичну практику двох принципово нових методів – наркозу (В. Мартон, 1846) та антисептики (Д. Лістер, 1867).
Особливого прогресу набули дослідження злоякісних пухлин у зв’язку із становленням та розвитком експериментальної онкології, засновниками якої слід вважати М.М. Руднєва та його учня М.О. Новинського. М.М. Руднєв уперше дослідив умови перещеплення пухлин на тваринах одного і того ж виду й віку, а М.О. Новинський у дослідах успішно перещеплював саркому дорослих собак цуценятам. Розроблений метод трансплантації пухлин на тваринах дозволив у десятки разів прискорити всебічне дослідження особливостей перебігу пухлинного процесу, розширити пошук факторів його ініціації та перевірку засобів терапевтичної дії.
Інтенсивні дослідження кінця ХІХ ст. започаткували створення відомої вітчизняної школи онкологів М.М. Руднєва, до якої входили талановиті вчені В.А. Страдомський, І. Карпович, В.П. Крилов, М.О. Новинський та ін.
Арсенал нових знань з біології пухлинної клітини на прикінці 1890 х рр. поповнився роботами О.П. Губарєва та М.М. Волковича про особливості переродження доброякісних клітин у злоякісні. Ф.І. Романов мікрохімічним методом уперше виявив у пухлинній клітині мікротільця з підвищеним умістом заліза, чим започаткував імуноцитохімічний метод діагностики пухлинних клітин. Гістологічні дослідження С. Косинського, Г. Садовського та ін. значно збагатили знання про гістологічні та дегенеративні зміни в клітинах пухлин.
Становлення експериментального канцерогенезу пов’язують з іменами В.Н. Константиновича, В.К. Високовича, В.В. Підвисоцького, які досліджували вплив різноманітних подразників на виникнення злоякісних пухлин. Завдяки неординарному таланту В.В. Підвисоцький створив велику наукову школу. Його учнями були Д.К. Заболотний, І.Г. Савченко, Ф.І. Полинський/ В.К. Стефанський, О.О. Богомолець.
В історії онкології відомі спроби лікування хворих бактерійними токсинами: М.І. Пирогов виявив, що у разі розвитку бешихи у хворих сповільнювався ріст пухлин; М.Ф. Гамалія у 1887 р., задовго до американського дослідника Ф. Колея, опублікував дані про гальмування росту пухлин продуктами життєдіяльності B. рrodigiosum; М.М. Денисенко в 1896 р. запропонував використовувати екстракт чистотілу, а в разі зовнішньої локалізації пухлин призначати його місцево.
На початку ХХ ст. зусилля вчених онкологів були спрямовані на пошук ефективних методів терапії злоякісних новоутворень. Важливий внесок у розвиток вчення про хіміотерапію зробили вітчизняні вчені Є.Г. Гурін та В.В. Підвисоцький, а також німецькі вчені Ф. Кайзер, П. Ерліх. Ще в 1890 р. в роботі «Перегревание животных тканей как методическое лечение опухолей и пластических экссудатов» Є.Г. Гурін виклав принципи лікування пухлин шляхом штучного насичення пухлини хімічними сполуками (йодом, фосфором, миш’яком, бором, сполуками металів) та локальним нагріванням, оскільки патологічні тканини більш чутливі до перегрівання порівняно з нормальними. У 1905 р. в роботі «Об аутолизе и аутофагии в эндотелиомах и саркомах» він обґрунтував думку про доцільність застосування солі миш’яку та препаратів йоду, які підсилюють у пухлинах процеси аутолізу і аутофагії.
Паралельно із зародженням учення про хіміотерапію пухлин стрімко починають впроваджуватися Х промені та промені радію в практику лікування онкологічних хворих. Уперше у вітчизняній практиці промені радію були застосовані С.В. Гольдбергом для лікування раку шкіри ще в 1902 р., а 1904 року він опублікував монографію «К учению о физиологическом действии беккерелевских лучей».
Бурхливий розвиток фундаментальних досліджень позитивно впливав на еволюцію хірургічного методу в клінічній онкології. Варто згадати А. Більрота, який здійснив перші гастректомії, ларингектомії та езофагоектомії в онкологічних хворих, Е. Вертгайма, який провів радикальну гістеректомію (1906), Г. Юнга (радикальна простатектомія, 1904), В. Майлса (черевно промежинна екстирпація прямої кишки, 1906). Свого роду аксіомою став постулат М.М. Петрова: «Видалити усі елементи раку без залишку – значить вилікувати хворого». З розвитком хірургічної техніки, анестезіології, реаніматології стали можливими так звані супрарадикальні операції.
Інтенсифікація досліджень у ХХ ст. та накопичення досить великого обсягу інформації стосовно етіології, патогенезу, діагностики та лікування онкопатології обумовили необхідність координації зусиль лікарів і вчених. У 1903 р. було відкрито перший науково дослідний протираковий інститут при Московському університеті. 1907 року у м. Києві був створений комітет по боротьбі із злоякісними новоутвореннями, а в жовтні того ж року було офіційно зареєстроване Київське товариство онкологів. За кордоном перші товариства онкологів були створені у Великобританії (м. Лондон, 1901), Німеччині (м. Берлін, 1903), Франції (1908). У США протиракове товариство було започатковане лише в 1913 р.
Всеросійське товариство боротьби зі злоякісними новоутвореннями брало активну участь в організації та проведенні І Всеросійського з’їзду (1914), який став визначною науковою подією в історії вітчизняної онкології. На заході було визначено необхідність посилювати боротьбу зі злоякісними пухлинами шляхом створення нових інститутів, широко застосовувати діагностичні методи біопсії та рентгенографії. Саме з розвитком рентгенології та радіології пов’язано становлення онкології у ХХ столітті. У середині 1920 х рр. розширюються експериментальні дослідження проблем, пов’язаних з виникненням, діагностикою та лікуванням хворих. З 1925 р. при Київському рентгенорадіологічному інституті створено відділ експериментальної медицини і біології, який очолив видатний учений О.А. Кронтовський, а вже 1930 року в м. Києві організовано інститут експериментальної біології і патології Наркомздрава УРСР на чолі з О.О. Богомольцем.
Для підвищення ефективності боротьби зі злоякісними пухлинами та координації експериментальних і клінічних досліджень у 1930 р. при Вченій раді Народного комісаріату охорони здоров’я УРСР створена спеціальна комісія з проблем онкології, а вже у 1931 році в місті Харкові був проведений І Всесоюзний з’їзд онкологів.
Період 1930 – 1940-х років характеризувався інтенсивною науково-видавничою діяльністю: 1928 року в м. Харкові був виданий перший в СРСР спеціалізований журнал «Вопросы онкологии», у 1930 1931 рр. – перше в СРСР керівництво для лікарів онкологів у 2 томах «Клиника злокачественных опухолей» (за редакцією О.В. Мельникова та М.І. Лівшиця); у 1934 р. – книга «Злокачественные новообразования. Патогенез, профилактика, ранняя диагностика» (за редакцією Г.Б. Биховського та П.О. Кучеренко); у 1937 р. – монографія Р.Є. Кавецького «Роль активної мезенхіми в диспозиції організму до злоякісних новоутворень»; у 1940 р. – керівництво для онкологів «Общая и частная онкология» (за редакцією О.В. Мельникова) та монографія А.М. Меркова «Злокачественные новообразования на Украине. Распространенность, социально-патологическое значение».
У 1956 році в м. Києві відбувся об’єднаний ІІ з’їзд онкологів та ІІІ з’їзд рентгенологів і радіологів УРСР, на якому було підведено підсумки заходів з організації протиракової боротьби та розвитку експериментальних і клінічних досліджень. У резолюції з’їзду, крім широкого кола заходів протиракової боротьби, профілактики та ранньої діагностики визнано необхідним продовжувати розробку нових методів хіміотерапії злоякісних пухлин. Виходячи з таких пріоритетів, з’їзд клопотав перед МОЗ УРСР про організацію в Україні інституту експериментальної онкології. Радою Міністрів УРСР було доручено МОЗ УРСР та АН УРСР організувати комісію для створення Українського науково дослідного інституту експериментальної та клінічної онкології. А вже 7 липня 1960 р. вийшла постанова № 1064 Ради Міністрів УРСР, яка і визначила дальший розвиток онкологічної науки в Україні. До складу науково-дослідного ядра інституту ввійшли фахівці лабораторій і кафедр системи МОЗ та АН України, які працювали в галузі експериментальної та клінічної онкології. Організатором та першим директором інституту став видатний вчений академік Р.Є. Кавецький. Основним напрямом дослідницької роботи інституту стала проблема з’ясування співіснування пухлини та організму; також широко вивчалися питання експериментальної та клінічної терапії, етіології та патогенезу злоякісного росту.
Світовим визнанням досягнень інституту в дослідженні взаємовідносин пухлини та організму стало включення в програму VIII Міжнародного протиракового конгресу (м. Москва, 1962) окремого секційного засідання, головою якого було обрано Р.Є. Кавецького. Завдяки розширенню та поглибленню досліджень у цьому напрямі більшість лікарів онкологів змінила свій погляд щодо пухлини як локального процесу, натомість розглядаючи її як хворобу всього організму, що знайшло своє відображення у підходах до лікування хворих. Результати досліджень узагальнені в монографіях Р.Є. Кавецького «Опухоль и организм» (1962), «Взаимодействие организма и опухоли» (1977) та ін. Спектр наукових досліджень, які проводились в інституті, був доволі широким: вивчення молекулярних механізмів розвитку лейкозів, біофізичних механізмів бластомогенезу, розробка нових моделей передпухлинних та пухлинних процесів, з 1968 р. – вивчення біологічної та протипухлинної активності лазерів. За цикл робіт з експериментального дослідження та застосування лазерів у клінічній практиці колектив учених на чолі з Р.Є. Кавецьким та М.Ф. Гамалією був відзначений Державною премією УРСР.
У 1979 р. за ініціативою академіка Р.Є. Кавецького започатковано видання міжнародного журналу «Экспериментальная онкология» (нині Experimental Оncology).
Сьогодні вчені онкологи України поглиблюють дослідження механізмів взаємодії організму і пухлинного процесу на всіх рівнях структурної та функціональної організації захисних систем і на цій основі розробляють методи та засоби посилення резистентності організму до виникнення й розвитку злоякісних новоутворень, а також реабілітації всіх систем організму в разі проведення протипухлинної терапії. Свідченням визнання пріоритетів вітчизняної школи онкологів не лише на теренах України, але й за її межами є прийняття в 1994 р. ІЕПОР ім. Р.Є. Кавецького НАН України до Європейського співтовариства протиракових інститутів, а також функціонування на базі цього закладу секції Європейського інституту екології та раку.